Правда про справу Гаррі Квеберта. Страница 79

Недобре передчуття не покидало Джея Калеба, тож він подався до Аврори. На першому шосе його двічі зупиняли на поліційних заставах. Проїжджаючи повз густий ліс Сайд-Крік-лейн, він на власні очі оцінив масштаби пошуків: десятки карет швидкої допомоги, скрізь полісмени з собаками. Діставшись середмістя, він зупинився біля ресторанчика на головній вулиці, відразу за яхтовою пристанню. У закладі було повнісінько люду. Він увійшов і сів за шинквасом. Гарненька молода білявочка налила йому кави. На мить здалося, начебто він її десь бачив, хоч ніколи досі тут не бував. Придивився; дівчина до нього всміхнулася. Потім побачив на бейджику її ім’я — Дженні. І раптом збагнув: жінка на малюнку Лютера, на тому вугільному шкіцу, що йому особливо подобався, — це вона! Він чудово пам’ятав напис на звороті: «Дженні Квінн, 1974».

— Я можу вам чимсь допомогти? — запитала вона. — У вас такий розгублений вигляд.

— Я… таке жахіття тут сталося…

— Ой, не кажіть… Досі ніхто не знає, що з дівчинкою. Така молодесенька! П’ятнадцять років лише! Я добре її знаю, вона тут працює по суботах. Її звати Нола Келлерґан.

— Як… як ви сказали? — затинаючись перепитав Джей, сподіваючись, що не розчув.

— Нола. Нола Келлерґан.

Почувши це ім’я, він заточився. Його нудило. Треба вшиватися відціля, якнайдалі. Він кинув на шинквас десять доларів і поспіхом вийшов.

Коли повернувся додому, Надя тієї ж миті помітила, що чоловік страшенно схвильований. Вона кинулася до нього і майже впала в його обійми.

— Ох, Джею, що коїться?

— Три тижні тому ми з Лютером ходили ловити рибу, пам’ятаєш?

— Аякже, наловили окунців, яких геть неможливо було їсти. А чому ти запитуєш?

І Джей розповів дружині про той день, неділю, 10 серпня 1975 року. Лютер приїхав до Портленда напередодні ввечері: вони домовилися піти зранку на озеро ловити рибу. День був погожий, клювало чудово, вони знайшли затишну місцинку, і їм ніхто не заважав. Попиваючи пиво, заговорили про життя.

— Тату, я хошу тобі шкажати, — озвався Лютер. — Я жуштрів нежвишайну дівшину.

— Та невже?

— Ій-богу! Шешне шлово. Вона не така, як уші. Вона жмушила калатати моє шерче, і жнаєш, вона мене кохає. Вона шама шкажала. Якошь я тепе ж нею пожнайомлю. Певен, вона топі шпотопаєтьшя.

Джей усміхнувся.

— А ім’я в неї є?

— Нола, тату. Нола Келлерґан.

І ось, згадавши той день, Джей Калеб сказав дружині:

— Нола Келлерґан — так звати викрадену в Аврорі дівчинку. Як на мене, Лютер утнув величезну дурницю.

Тієї миті до кімнати ввійшла Сілла і почула батькові слова.

— Що це означає? — вигукнула вона. — Що Лютер накоїв?

Батько пояснив їй ситуацію і суворо звелів нікому не казати про цю історію. Ніхто не повинен був пов’язувати Лютерове ім’я з Нолою. Цілісінький наступний тиждень, шукаючи сина, він майже не бував удома: об’їздив увесь Мен, потім усеньке узбережжя від Канади до Массачусетса. Зазирав до найглухіших куточків, до озер, у курені, що їх так любив Лютер. Казав собі, що він може зачаївся там, переляканий, зацькований місцевою поліцією, мов дикий звір. Та ніде і близько не знайшов синових слідів. Щовечора він чекав, прислухався до щонайменшого шереху. І коли з поліції зателефонували і сповістили, що Лютер загинув, він замалим не зітхнув полегшено. І звелів Наді з Сіллою більше ніколи не згадувати цієї історії, щоб не заплямовувати пам’ять про сина.

*

Сілла закінчила розповідь, і Ґегаловуд запитав:

— На вашу думку, брат був причетний до викрадення Ноли?

— Він, сказати б, дуже дивно поводився з жінками… Любив їх малювати. Надто ж білявок. Знаю, що деколи малював їх у громадських місцях, потайки. Ніколи не розуміла, що йому в них так подобалося… Так, вважаю, в нього могло щось статися з тією дівчиною. Батько думав, що Лютер ошалів, почувши відмову, і вбив її. Коли зателефонували з поліції й сказали, що він загинув, батько довго плакав. І я чула, як він крізь сльози сказав: «Краще б він помер… Якби я його знайшов, то, певне, сам убив би, тільки б він не скінчив життя на електричному стільці».

Ґегаловуд схилив голову. Потім швидко оглянув Лютерові речі й дістав нотатник.

— Це почерк вашого брата?

— Ага, тут записано, як обрізати ружі… Він, крім усього іншого, доглядав у Стерна троянди. Не знаю, чому я зберегла його.

— Можна взяти?

— Взяти? Беріть. Але, боюся, ці нотатки навряд чи становлять інтерес для вашого розслідування. Я їх переглядала: це просто посібник з догляду за квітами.

Ґегаловуд кивнув.

— Розумієте, мені потрібно зробити експертизу почерку вашого брата.

11. В очікуванні Ноли

— Маркусе, бийте по цій груші. Бийте так, наче від цього залежить ваше життя. Ви повинні боксувати, як ви пишете, і писати так, як боксуєте, ви повинні цілком викладатися, тому що кожен матч і кожна книжка можуть виявитися останніми.

Літо 2008 року видалося для Америки дуже спокійне. Бої довкола списку кандидатів у президенти скінчилися наприкінці червня, коли після домовленості в Монтані демократи висунули Барака Обаму; республіканці ж проголосували за Джона Маккейна ще в лютому. Тепер настала пора гуртувати прихильників: найближчі важливі події очікувалися тільки з кінця серпня, коли на з’їздах двох провідних і найдавніших партій країни мали офіційно затвердити своїх претендентів на Білий дім.

У той період затишшя перед виборчою бучею, що шаленітиме аж до Election day — дня виборів 4 листопада, вся преса накинулася на справу Гаррі Квеберта, зчинивши неабияку веремію в суспільстві. Воно поділилося на квебертистів і антиквебертистів, з’явилися прибічники теорії змови і ті, хто вважав звільнення під заставу результатом грошової оборудки з панотцем Келлерґаном. А відколи мої нотатки опинилися на сторінках газет, почали обговорювати і мою книжку; тільки й мови було про «нового Ґольдмана, що вийде восени». Щоб завадити виходу книжки, Елайджа Стерн подав позов про образу честі, гідності та ділової репутації, хоч ім’я його прямо і не згадувалося в нотатках. Девід Келлерґан теж шалено відбивався від обвинувачень у жорстокому поводженні з дочкою і теж хотів позиватися. У цій бучі радісно потирали руки двоє — Барнаскі та Рот.

Рой Барнаскі нагнав цілі орди своїх адвокатів, які були навіть у Нью-Гемпширі, щоб усунути всі юридичні негаразди, які могли затримати вихід книжки, і тепер тішився: витікання інформації (влаштував він його сам, тепер уже не було в цьому сумніву) дозволило йому посісти весь медійний простір і забезпечило нечувані продажі. Він уважав свої методи не гіршими і не кращими за будь-які інші, казав, що книжковий світ уже не шляхетне видавниче мистецтво, а капіталістичний шал XXI століття, і що віднині книжку треба писати задля продажу, а щоб продати книжку, треба, щоб про неї говорили, а щоб про неї говорили, треба силою захопити собі простір, бо його посядуть інші. Поглинай або поглинуть тебе.

Стосовно ж судового процесу, то майже ні в кого не залишалося сумніву, що кримінальна справа незабаром розвалиться. Бенджамін Рот мав усі шанси стати адвокатом року і здобути всенародну популярність. Він навсібіч роздавав інтерв’ю і день при дні був гостем телестудій і місцевого радіо, не гребував нічим, аби лише говорили про нього. «Уявляєте, я тепер можу вимагати тисячу доларів за годину, — казав він мені. — Щоразу, як мене друкують у газеті, мій погодинний тариф для майбутніх клієнтів зростає на десять доларів. Несуттєво, про що ти говориш в інтерв’ю, важливо, що ти там є. Люди пам’ятають твою світлину в „Нью-Йорк Таймс“, а не те, що ти сказав». Рот усе життя чекав на епохальну справу, і врешті таки запопав її. Тепер, у промінні софітів, кидав журналістам ту поживу, що від нього хотіли отримати: розповідав про Пратта, про Елайджу Стерна, весь час казав, що Нола була дівчиною сумнівної поведінки, напевне, маніпулювала людьми, і що зрештою справжня жертва — це Гаррі. Щоб остаточно збурити авдиторію, він навіть почав вигадувати якісь подробиці, натякаючи, що пів-Аврори мало сексуальні стосунки з Нолою. Я мусив зателефонувати йому, щоб розставити всі крапки над «і».