Час великої гри. Фантоми 2079 року. Страница 74

Гайдук тепло попрощався зі Щепотіним, подумавши, що, можливо, бачить його востаннє, і, пообіцявши полковнику відновити роботу військового аташату, зайняв місце позаду Крука, поряд з мером Янь Дун'юе. Мер, який чудово володів українською і російською мовами, впівголоса почав ділитися з Гайдуком своїми враженнями від поїздки.

— Повірте, пане генерале, я шокований поведінкою маршала і розповім про це членам китайської громади в Києві. У вашій особі він образив усю країну.. Вчора ввечері я зустрічався з генералом Лю Ці, був у нього вдома — він дуже мила людина, — і він розповів мені, що маршал Чжан Цзюн має, так би мовити, особисті причини… не… до… люб… — заплутався у складному слові мер.

— Недолюблювати, — допоміг Гайдук.

— Недолюблювати українців, — ввічливо посміхнувся Янь Дун'юе, хоча очі його були сумні. — Він народився в Чель Ябіні… колишньому російському місті…

— Челябінську — здогадався Гайдук.

— Так, у Чель… ябінську Мати — китаянка, батько — українець, Іван. Так ось цей Іван кинув дружину з малим Чжаном… коли тому було три роки… й вони дуже бідували. Мати змушена була віддати в сім років Чжана до кадетського училища, де він не знав тепла і ласки… Але звідки ви, пане генерале, дізналися, що маршал Чжан Цзюн буде знятий з посади і переведений до Сіньц–зяня?

— Я не вірю, що ви не знаєте, шановний пане Янь, що в Китаї зараз іде громадянська війна і що повстання почалося з Сіньцзяня.

Мер China?town був, здавалося, приголомшений такою звісткою.

— Це неможливо, пане генерале! Стався локальний конфлікт, пов'язаний зі значними втратами серед уйгурського населення під час Чорного Мору але це не громадянська війна… Більше того — маршала відкликають з Європи у зв'язку з підвищенням по службі.

«Ось ти і пробовкався, друже», — подумав Гайдук, зрозумівши, що Янь знає набагато більше, ніж сказав. Треба попрацювати з ним у Києві.

«Черепаха» йшла на північ за курсом Стамбул — Констанца. Далі повз гирло Дунаю та острів Зміїний до Одеси, звідки через Умань до Києва. Всюди на маршруті стояла чудова погода — ні снігопадів, ні дощів; шквальних вітрів на їхньому горизонті також не передбачалося. Двигуни працювали тихо; їхнє заспокійливе гудіння кинуло Гайдука в дрімоту й він незчувся, як заснув.

Його пробудив різкий голос капітана Крука:

— Пане генерале–полковнику! Ігорю Петровичу! Прокиньтеся. В нас проблема. Правий двигун заглух, лівий працює нестабільно… Потрібна аварійна посадка.

Він натиснув кнопку тривоги: ревун послав потужний сигнал — і чужий голос з репродуктора наказав усім негайно застебнути ремені безпеки. Гайдук глянув в ілюмінатор: вони летіли на висоті двісті метрів і відстань до землі швидко скорочувалась. Йому здалося, що десь збоку побачив темну водну поверхню (ріка? озеро?), берегову лінію з червоним проблиском вогнища, але, можливо, це тільки примарилося — так швидко вони промайнули над землею, на яку невблаганно падала «черепаха».

— Не хвилюйтеся, — крикнув Крук, — я знаю добрий майданчик. Усе під контролем. Тримайтеся.

Тепер вони йшли зовсім низько, збиваючи верхів'я невисоких дерев й зачіпаючи днищем кущі. Сіре поле лежало перед ними. «Як у Польщі, — подумав Гайдук. — Тільки тоді світило сонце й поле було смарагдового кольору».

Крук на диво м'яко посадив «черепаху» — так, наче пасажирський лайнер торкнувся бетонної смуги. «Який молодець», — подумав Гайдук, з симпатією поглянувши на цього тихого, непримітного худенького чоловіка, який, неначе добрий ангел, супроводжував Гайдука в усіх його мандрах на землі і в повітрі.

Крук піднявся з командирського крісла. Обличчя наче відморожене, як тоді, коли їх обстріляли дорогою на Феофанію.

— Все, — хрипко сповістив Крук. — Приїхали. Можна виходити. По одному — засміявся він, немовби утнув добрий жарт. — 1 у встановленому порядку Капітан останній.

— Ви — геній, — сказав Гайдук. — Таку посадку.. А де ми? Десь біля Умані? Треба негайно зв'язатися з Палієм.

Крук, мабуть, не почув цих слів, бо заклопотано гукнув, дивлячись на бійців спецназу що нерішуче стояли перед відкритим люком.

— Ви що, не бачите? Виходьте! Залишатись в «черепасі» небезпечно. Не дай Бог, двигуни рвоне… Швидше, швидше, — поспішав Крук, забираючи з собою потерту шкіряну авіаційну куртку підбиту хутром, і сумку що лежала на кріслі другого пілота. Нарешті він звернув увагу на Гайдука:

— Вибачте, пане генерале. Зараз в усьому розберемось. Виходьмо швидко.

Місце для посадки було ідеально вибране Круком: маленький, добре заасфальтований майданчик, на краю якого стояв старий десантний гелікоптер S-96 «Gray Giant» сталевого кольору без розпізнавальних знаків. Неподалік місця посадки «черепахи» Гайдук побачив будку з антенами, розфарбовану горизонтальними білими й чорними смугами, наче шлагбаум. Посадочний майданчик розмістився в затишній улоговині поміж двома пагорбами, зарослими сухим рудим дубняком. З боку будки до «черепахи» бігли якісь люди в сіро–плямистих комбінезонах, радісно вимахуючи руками, але в руках у них чомусь була зброя.

Гайдук стояв на трапі, позаду за ним — капітан Крук. Бійці спецназу й китайці вже відійшли від «черепахи» на безпечну відстань. Гайдук спробував озирнутися, спитати Крука, що це все означає, але права щока вперлася в холодний ствол пістолета.

— Тільки без зайвих рухів, пане генерале, — тихо вимовив Крук. — Вас заарештовано.

Люди, що підбігли, задихаючись від поспіху забрали в Гайдука зброю і документи, вдягли на руки, закладені вперед, на живіт, спеціальні рукавички–кайдани, м'які, але надзвичайно надійні інструменти знерухомлення, а на голову натягли чорний каптур.

Перед тим, як чорнота поглинула його, він встиг ще побачити, як люди в сірому обеззброюють спецназівців і як повалили на землю Микиту Іваненка й почали бити важкими черевиками. І ще він устиг побачити задоволену усмішку капітана Крука: такого ніколи не помічав, бо Крук завжди видавався йому сумним, чимось пригніченим, невдоволеним життям, наче мучила його хронічна виразка шлунка. Або душі.

Гайдука вели, підштовхуючи стволами автоматів ІЖ-107, й десь позаду він почув постріли. Це не були автоматні черги для залякування, а поодинокі розстрільні постріли. Його зупинили, й він подумав, що зараз також одержить постріл у потилицю, гадав: що відчуває людина, коли отримує удар кулі ззаду, коли мозок розривається на частини, і чи взагалі встигає щось зрозуміти, відчути? Вони стояли, очікуючи чогось чи когось. Люди, що захопили його, мовчали, і в Гайдука також не було бажання щось казати.

Вони виграли. Хто — вони?

Нарешті він почув характерний гуркіт мотора і зрозумів: під'їхав вивантажений з «черепахи» «Козак Мамай». Гайдука упхали всередину всадовивши на заднє сидіння. До багажного відсіку кинули щось важке, і бронеавтомобіль рушив, тряско хитаючись на ґрунтовій дорозі. Марно було зрозуміти, де приземлилася «черепаха» і куди прямує «Мамай». «Треба було сидіти на кріслі другого пілота і звіряти маршрут лету як тоді, коли летіли до Суздаля», — подумав Гайдук, Хотів вірити, що перебуває в Україні, а не в Румунії чи Македонії. Хоча — невелика втіха бути розстріляним у себе на Батьківщині. Патріотизм смерті не прикрашає навіть таких дурнів, як він. За годину в Києві зрозуміють, що з ним щось сталося. Олю шкода. Що за сюрприз вона приготувала?

Він захотів їсти, згадавши про обіцяний Олею обід.

Ніяких картин світлого минулого не виникло в його пам'яті, й навіть думати про Крука та мотиви його зради він не хотів. Як казав Мережко: кожен провал — це свідчення браку уяви. Якщо ти такий мудак, що довіряєшся незнайомим, невідомим, неперевіреним людям, не створивши надійної системи контролю, перевірки, запобігання й дублювання, — то це твоя проблема. Незалежно від мотивів, якими керується зрадник. Зрадник? Мережко казав: забудьте слово «зрадник», яке несе в собі безглузду моральну оцінку яка може тільки заплутати вас. Не зрадник, а ворог, що обіграв вас.

«Козак Мамай» нарешті доповз до якоїсь точки й зупинився. Гайдука ввічливо витягли з бронеавтомобіля (хтось клав на його голову важку долоню, щоб уберегти від травм, коли відчинили броньовані двері), потім примусили пройти ще метрів з двадцять, ввели до кімнати й скинули каптур.