Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди. Страница 82

Однак з боку правих (співдоповідачем від «меншості» ЦК виступив Е. Квірінг) було здійснено достатньо ефективну критичну атаку, і Г. Пятаков змушений був визнати, що мали місце «невірні кроки ЦК», що «ми, безсумнівно, переоцінювали свої сили і переоцінювали швидкість розвитку руху» ⁶³¹ .

Основний висновок, який виніс тепер уже колишній секретар ЦК КП(б)У з критичного аналізу дій Центрального Комітету і його особистих кроків, полягав у тому, що «партизанська війна і збройне повстання на Україні були організовані погано. Це правда. Однак з цього зовсім не виходить, що повстання і партизанську війну не слід організовувати, а виходить лише те, що треба, відкинувши всі суперечності, організувати цей рух добре» ⁶³² .

Г. Пятакова помітно не збентежило те, що II з’їзд КП(б)У ухвалив резолюцію, у якій визнав «політичну лінію ЦК невірною, організаційну діяльність незадовільною» ⁶³³ . Начебто нічого не сталося, він з таким же азартом відстоював свої «ліві» погляди і під час обговорення питання про поточний момент, де основним доповідачем від ЦК РКП(б) був Л. Каменєв ⁶³⁴ .

Останній закликав комуністів України надалі утримуватись від партизанських дій, які начебто не мали належної перспективи, а були відчайдушним спротивом переважаючій силі ворога, й чекати невизначений термін з генеральним виступом: «… Не піддавайтесь нетерпінню і законному революційному гніву, — звертався Л. Каменєв до делегатів з’їзду. — Ви повинні дати собі звіт у тому, що, можливо, 2–3 тижні, а можливо, 2–3 місяці нам доведеться ще терпіти насильницький гніт окупації… Ми повинні терпіти, повинні вичікувати і залізною рукою стиснути своє полум’яне серце революціонера до того часу, коли ми зможемо повести свої війська не на партизанську війну, а на переможну війну зі всілякими гнобителями. Дорога на Київ і утвердження там Радянської влади лежить зараз не через Стародуб, не через Ніжин; дорога до відродження на Україні Радянської влади лежить через Ростов; ми прийдемо до перемоги в Києві не через партизанські виступи і не через Стародуб; [шлях] лежить через розбиті виступи контрреволюції на Ростов і Вороніж. Ми там зосередимо свої сили, тому що там найслабкіші пункти, тому що там немає з’єднання німецької сили з силами російської контрреволюції, тому що ми входимо, таким чином, у Донецький басейн, і наші війська перетворють Донецький басейн на центр подальшого наступу» ⁶³⁵ .

Навіть більше, Л. Каменєв намагався переконати більшовиків України спрямувати й ті, поки що нечисленні, українські загони, що створювались у нейтральній зоні з повстанців, проти контрреволюції на Дону й Волзі. «…Надайте себе в розпорядження того полководця, який поведе вас, у кого занято хату чи відібрано хліб, поведе вас на красновський фронт, і ви маєте туди йти як комуністи… і [тому] в даний момент скажіть цьому загону: ти повинен піти туди і допомогти боротись Радянській Росії з Красновим» ⁶³⁶ .

Представник ЦК РКП(б) дуже бідкався з приводу того, що українські селянські маси ще не усвідомили того, що «в даний момент, в даній обстановці слід захищати свою хату не на Стародубському фронті, а на Царицинському» ⁶³⁷ .

В даному разі Л. Каменєв надзвичайно гаряче обстоював не особисту точку зору, як це з ним нерідко траплялося — те саме доводили і К. Радек, і X. Раковський, й інші діячі РКП(б) ⁶³⁸ . Г. Пятаков, на противагу позиції ЦК РКП(б), наполягав на тому, що в інтересах і революції в Україні і світової революції — всіма силами сприяти розвитку повстанської боротьби, особливо селянства проти австро-німецьких окупантів і гетьманського режиму.

У цьому дусі він запропонував відповідний проект резолюції, який було відхилено і ухвалено документ, поданий Я. Яковлєвим ⁶³⁹ .

Першочерговими завданнями більшовиків України ІІ з’їзд КП(б)У визнав перенесення центра ваги організаційної діяльності на територію самої України, концентрацію партійних сил переважно в робітничих районах для організованого завоювання влади і створення дисциплінованих військових частин для боротьби з окупантами і гетьманатом. З’їзд підкреслив, що в ході підготовки до визнання австро-німецьких окупантів Компартія України має виходити з революційної доцільності, координувати свої дії з силами пролетарської Росії і обрати момент загального виступу лише за узгодженням із ЦК РКП(б). «Загальним завданням у цій боротьбі, — наголошувалось у резолюції, — є обєднання Радянської України з Радянською Росією, яке одне лише в змозі забезпечити українським трудящим масам повну свободу національного і культурного розвитку» ⁶⁴⁰ .

Зазнавши поразки при ухваленні основних резолюцій з’їзду, ліві відмовились брати участь у виборах керівних органів партії ⁶⁴¹ . Природно, за таких обставин чисельну перевагу в ЦК одержали праві, а їх лідер — Е. Квірінг був обраний секретарем Центрального Комітету. Пленум ЦК, який відбувся відразу після з’їзду, створив два керівних органи — Виконавче бюро для роботи на окупованій території з місцем перебування в Харкові і Закордонне бюро з місцем перебування в Орлі ⁶⁴² .

Хоча комуністи достатньо оперативно зайнялися втіленням рішень ІІ з’їзду КП(б)У в життя, вони явно відставали від подій, які надзвичайно стрімко розвивалися безпосередньо в Україні. Мова, передусім, про створення Директорії й початок антигетьманського повстання.

Зайняті внутрішніми суперечками, зазнаючи впливів обережних московських керівників, які на перше місце беззастережно ставили російські інтереси («Шлях на Київ лежить через Ростов!»), явно програвали у темпі прийняття назрілих організаційних рішень. Розпустивши Народний секретаріат, вони не мали керівного радянського центру для оперативного втручання у перебіг подій в Україні. На них психологічно тиснули й поразки літніх антигетьманських виступів, і політичне засудження лінії поведінки їх ініціаторів. Та й ЦК КП(б)У складався з переважно правих елементів, зумовлював інерцію обережності, вичікування. Втім, абсолютно бездіяльними у буквально буревійні дні залишатися було просто неможливо. І значна група лідерів КП(б)У перемістилася в листопаді поближче до українського кордону — у район Курська.

Тут 17 листопада 1918 р. почав формуватися і ударний кулак для цілком «прозорої» перспективи військових дій — група військ Курського напрямку. До її складу окрім українських частин, що створювалися із повстанців у «нейтральній зоні», було вирішено включити і регулярні частини Червоної Армії РСФРР.

Командуючим угрупованням було призначено В. Антонова-Овсієнка. Однак він був підпорядкований Головкому І. Вацетісу, який, відповідно до позиції партійно-радянського керівництва РСФРР, заборонив будь-які військові операції в Україні, окрім тих, що потрапляли у зону Донського фронту. При цьому враховувалось і тривожне ускладнення ситуації на інших фронтах, зокрема в Латвії і Естонії.

За таких обставин справі міг зарадити лише власний владний центр. Більшовики України розуміли це дедалі більше не те що з кожним днем, а буквально з кожною годиною. За їх наполяганням у Москві було ухвалено створити Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

Досить промовисті деталі щодо мотивації цього рішення розкрив В. Затонський. Член ЦК КП(б)У пригадував: «І ми, і петлюрівці одночасно намагалися захопити у свої руки ініціативу, оскільки було ясно, що на бій з гетьманщиною підуть за тим, хто перший виступить. І, тут треба визнати, нас петлюрівщина випередила.