Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди. Страница 40

Хоч у даній заяві йдеться про «керівників-ініціаторів», а в редакційній статті про «потайних винуватців» подій, були на увазі, очевидно, М. Міхновський — «один з членів клубу ім. гетьмана Полуботка», його однодумці.

По-перше, план організації полку ім. гетьмана П. Полуботка напрочуд нагадує план створення з ініціативи М. Міхновського полку ім. Б. Хмельницького. Обґрунтування дій повсталих багато в чому теж перегукувалося з ідейною позицією М. Махновського і його прихильників.

Версія, що потайні винуватці залишаться в Києві і будуть шкодити українській справі, загрожувати спокою, схоже, схиляла власті на віддалення ідейних натхненників руху полуботківців від Києва.

Чи стосувалось це особисто М. Міхновського — категорично стверджувати не можна. П. Мірчук, проте, вважає, що не лише стосувалося, а й стало приводом до його арешту. «При цій нагоді,— зауважує історик, — Винниченко не забув скористатись догідним для себе положенням, щоб остаточно розправитись із провідником українських самостійників-націоналістів Миколою Міхновським. Міхновського на наказ Винниченка теж було заарештовано, тільки, нібито, у зв’язку з наказом військової команди, щоб він як військовик в активній службі негайно зголосився до праці на новому місці призначення — на Румунському фронті. Під ескортою військової жандармерії Міхновського відставлено до російських військових частин на Румунському фронті» ³¹⁸ .

Такої ж точки зору дотримуються і автори новітніх публікацій про життєвий шлях М. Міхновського ³¹⁹ . Однак, є підстави для певних сумнівів щодо тверджень про час висилки М. Міхновського.

По-перше, до цього часу ніхто не виявив жодного документа про участь М. Міхновського у подіях 3–8 липня 1917 р., жодної газетної згадки того часу, жодного прямого мемуарного свідчення.

По-друге, якби М. Міхновського справді було заарештовано в справі полуботківців, то навряд чи мало б сенс без пред’явлення звинувачення переводити його на фронт, а не провести слідство. Принаймні, якісь сліди розв’язки слідчої справи повинні б залишитись.

По-третє, уважне ознайомлення з працями М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка дає підстави для висновку, що ніхто з них не пов’язує безпосередньо висилку М. Міхновського з Києва з виступом полуботківців. Як правило, цей факт згадується в іншому контексті, у зв’язку з провалом плану проголошення самостійності України за допомогою богданівців.

Остання обставина, очевидно, є визначальною для тих авторів, які вважають, що М. Міхновського було покарано ще до липневої розв’язки, тобто десь у червні ³²⁰ . В такому разі всі вищенаведені натяки, очевидно, переслідують не стільки мету вказати на певних винуватців, скільки спробувати зняти тінь підозри з Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету. Так зароджувалась одна з прикрих традицій — покладати відповідальність за прорахунки і провали на минуле, засуджувати його і його діячів.

Історія ж з полуботківцями скінчилась якось буденно, тихо. 12 липня о 9 годині ранку у Володимирському соборі було відправлено панахиду по «козаках Українського полку ім. гетьмана Павла Полуботка Миколі Забіяці й інших, яких вбили юнкери 6 й 7 липня…» О 12 годині дня на Братському кладовищі відправлено панахиду на могилі покійних ³²¹ .

Основна ж маса полуботківців невдовзі була переправлена на фронт. 14 липня виїхала полкова канцелярія і старшини, начальники полку. Останній ешелон залишив Київ 29 липня ³²² .

Хоч Центральна Рада домоглася того, щоб полк відправлявся як єдине ціле, вручила солдатам свого прапора, виділила представників, щоб супроводжувати ешелони до фронту, настрій у полуботківців був невеселий. М. Майоров зауважував: «Залишаючи Київ, вони (полуботківці. — Авт.) посилали прокляття Центральній Раді, називаючи її буржуазною і обіцяючи допомогти більшовикам в боротьбі з Тимчасовим Урядом, якщо це знадобиться, заявляючи, що вони будуть готові при першому випадку виступити на допомогу нашій партії. І дійсно був випадок, коли в боротьбі з нами Центральна Рада хотіла використати їх проти нас, але вони нагадали Центральній Раді про ті послуги, які їм більшовики надали» ³²³ .

Якщо тут і було перебільшення, все ж не можна не відчувати по тону інших матеріалів гнітючого враження, яке справила на сучасників дана подія. Воно мало змінилося й після ряду позитивних відгуків про їхню поведінку на фронті ³²⁴ .

Заарештовані полуботківці були посаджені «до найгіршої в’язниці— б. 16 Косого Капоніру Печерської фортеці, військові патрулі всяко знущались над обеззброєними» ³²⁵ . Ув’язнені передавали на волю листи, просили допомоги ³²⁶ .

Слідство посувалось повільно. Здавалось, всі політичні сили, офіційні власті зацікавлені в тому, щоб «спустити його на гальмах». Ув’язнених звільнили без будь-якої мотивації лише в ході жовтневих подій.

Думається, що наведені факти, документальні свідчення говорять самі за себе. У повній відповідності з їх суттю і духом, на основі їх співставлення, комплексного аналізу зроблено висновки, висловлено міркування. В сумі це дозволило об’єктивно відтворити одну із найскладніших подій 1917 р. в Києві та й в Україні в цілому.

Виступ полуботківців ніби уособив всю багатогранність, суперечливість революційного процесу, поєднання в ньому елементів стихійності і усвідомленої, цілеспрямованої дії, високого благородного пориву і егоїстичного інтересу, тобто відбив як у краплині води всю велич і трагізм переломної епохи.

До конфлікту Раднаркому Росії з українською Центральною Радою (особистіший зріз) [7]

Для розуміння глибинної сутності процесів боротьби за владу в Україні у вирішальні місяці революційної бурі — у грудні 1917 року і у січні 1918 року, надзвичайно важливо розібратися у суб’єктивних причинах конфлікту керівництва Української національно-визвольної революції та ленінського Раднаркому.

Таке завдання виглядає тим більше нагальним, що саме особистісний зріз зазнавав упродовж довгих десятиліть і далі зазнає особливо серйозних деформацій, відступів від документальної істини. Причому, останніми роками це стосується переважно керівників РНК — В. Леніна, Й. Сталіна, Л. Троцького.

Тому, гадається, є прямий сенс спробувати відтворити максимально об’єктивну картину, зібравши всю можливу інформацію про позиції ключових посадових осіб РСДРП щодо ситуації в Україні, всі їх дії у ході розвитку кризи. Останнім часом тут відкрилися додаткові можливості, зокрема у використанні документів фонду В. Леніна в Російському державному архіві соціально-політичної історії (колишній Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС) і колекції документів Й. Сталіна, сформованої у своєрідний «сталінський фонд» під час підготовки видання його творів.

В обох фондах є й неопубліковані документи, що дозволяють з’ясувати ставлення не лише Леніна і Сталіна до Української Народної Республіки, її керівників, а й Троцького.

Щоправда, посилання на фонди у більшості випадків неможливі, оскільки такою залишається практика використання деяких архівних документів. З цим мають рахуватися як дослідники, так і читачі.

Варто зауважити й те, що протягом довгих десятиліть дослідники рідко зверталися до таких ленінських документів, як його листування, опубліковане в 50-му томі Повного зібрання творів. Там уміщено більше 20 документів з проблеми лише за грудень 1917 р. — березень 1918 р. На жаль, ситуація мало в чому змінилась і останнім часом, хоч документи листування містять немало деталей, що суттєво доповнюють ленінські твори, які ввійшли до 35-го тому.