Лис Микита. Страница 4
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
Лис собі в вечірню пору 
 З діточками коло двору 
 Розмовляючи гуляв, 
 Аж тут голос у діброві 
 Обізвався: «А, здорові! 
 Ось до вас я причвалав!» 
 «Ах, Бабай! Чи ти се, стрику? 
 Ну, мабуть, якусь велику 
 Новину несеш до нас! 
 Ти втомився? Ти сумуєш, 
 Ну, до хати! Заночуєш, 
 То й балакать буде час». 
 Всі гарненько привітались, 
 Про здоров'я розпитались, 
 Випив вишнячку Бабай. 
 Сів на приспі, віддихає,- 
 Лис про царський двір питає: 
 «Ну, балакай, не зітхай!» 
 «Гей, синашу, схаменися,- 
 Так сказав Бабай до Лиса,- 
 Що за збитки робиш ти? 
 За що ти з післанців кпишся? 
 Чи направду ти боїшся 
 На той царський суд іти? 
 Я ж гадаю, синку милий, 
 Що ти зможеш в одній хвили 
 Ворогам заткати рот. 
 Адже всі їх глупі мізки 
 Проти твого стоють тріски! 
 Отакий то весь народ!» 
 «Правду кажеш, любий стрику,- 
 Рік Микита,- і велику 
 Ти охоту в мні підвів. 
 Що ж, піду! Най всі побачуть! 
 Хто сміється, ті заплачуть. 
 Цар на ласку змінить гнів! 
 Хоч там цар на мене лютий, 
 Та він знає, що в мінути 
 Небезпечні, в чорний день 
 Всі торочать не до ладу, 
 Але дати мудру раду 
 Вміє тільки Лис оден». 
 І ввійшли оба в світлицю, 
 Привітав Бабай Лисицю, 
 Всі засіли край стола. 
 Лисенята Міцько й Міна 
 Повлазили на коліна - 
 Живо гутірка пішла. 
 «Дуже лютий цар, Бабаю? - 
 Рік Микита.- Знаю, знаю, 
 Жаль йому медвежих мук! 
 Та в нас був старий рахунок,- 
 Довго ждав я на трафунок, 
 Щоб дістать його до рук. 
 Тому літ ще небагато, 
 Як Бурмила Лев, наш тато, 
 Губернатором зробив 
 На підгірські наші бори, 
 Щоб звірячі справи й спори 
 Всі по правді він судив. 
 Оттоді-то Вовк Неситий 
 Напосівсь мене здушити, 
 А з Бурмилом змову мав; 
 І на суд губерніальний 
 За мій помисл геніальний 
 Перший раз мене позвав. 
 Що за помисл? Слухай, друже! 
 З Вовком раз, голодні дуже, 
 На поживу вийшли ми. 
 День. У церкві дзвін десь дзвонить,- 
 Та нас голод з лісу гонить 
 Серед лютої зими. 
 До села йдем осторожно, 
 Нюхаємо, де би можно 
 Чим масненьким поснідать,- 
 Аж тут сала, м'яса запах 
 Не лиш в носі, а аж в лапах 
 Закрутив нам - хоч тут сядь! 
 Тії пахощі нас гарні 
 До попівської спіжарні, 
 Мов по нитці, довели. 
 Стали ми довкола нюхать, 
 Чи безпечно всюди - слухать, 
 Аж віконце ми знайшли. 
 Страх тісне було віконце. 
 «Лізем, Вовче?» - «Лізем конче! - 
 Каже Вовк,- Ти перший лізь! 
 Глянь, чи де нема заліза! 
 За тобою й я полізу - 
 (Так Вовк каже) -лізь, не бійсь!» 
 Я проліз досить вигідно, 
 Роздивився. «Лізь свобідно!» - 
 Так до Вовка я сказав. 
 Він голодний був, тоненький, 
 Ну, та в отвір той вузенький 
 Ледве тулуб свій пропхав. 
 А в спіжарні - боже кріпкий! 
 Світ затьмився нам до дрібки, 
 Стільки там добра для нас: 
 М'яса, сала, вуженини, 
 Штири пілті солонини 
 І довжезний ряд ковбас. 
 Став я думать, міркувати, 
 Як тут господарювати,- 
 Та мій Вовк мов оцапів: 
 Перший полоть хап зубами! 
 Рве, куса, гризе без тями - 
 Став, і їв, і, знай, сопів. 
 «Ну,- гадаю,- їж, небоже! 
 Та для мене се негоже». 
 Я беруся до ковбас. 
 З жердки легко їх здіймаю, 
 Крізь віконце викидаю, 
 Поки всіх отак не стряс. 
 А за ними й сам в віконце 
 Вискочив та й ну чимскорше 
 Всі на шию надівать. 
 Навантажив, як коралі, 
 Та й до лісу далі, далі, 
 Скарб у яму щоб сховать. 
 Скарб у яму заховавши, 
 Спокійненько поснідавши, 
 До спіжарні знов біжу. 
 Прибігаю: Вовк ще голить! 
 Не доївши, кинув полоть, 
 З смальцем розпочав діжу. 
 «Вовче,- шепчу,- час до гаю! 
 З церкви люди вже вертають,- 
 Щоб нас тут хто не застав!» 
 Вовк, почувши се, зжахнувся, 
 В дірку прожогом метнувся, 
 Та вже ледве шию впхав! 
 Бачиш - повний був, мов бочка! 
 Став у дірці, тілько очка 
 Витріщив, немов баньки. 
 Страх відняв у нього мову… 
 Я ж кричу: «Чого став знову? 
 Ну, якої бідоньки?» 
 Вовк не тямить вже, що діє! 
 Пхаєсь в дірку, аж потіє, 
 Та дармий його весь труд. 
 Далі з лютої розпуки 
 Заламав передні руки: 
 «Лисе,- каже,- згину тут!» 
 «Вовче,- кажу,- чи здурів ти, 
 Чи від смальцю оп'янів ти? 
 Вилізай, пора нам в гай!» - 
 «Ой, не можу, мій Лисуню! 
 Бачиш, пуза не просуну! 
 Ой Микито, помагай!» 
 Ну, скажи ти сам, Бабаю: 
 Що я тут чинити маю, 
 Як драбузі помогти? 
 Лишу Вовка - може згинуть. 
 Ліпше, думаю, не кинуть, 
 Але до попа піти. 
 Попросить по добрій воли, 
 Щоб дав пилки і позволив 
 Більшу вирізать діру. 
 Здумавши сю річ штудерну, 
 Мовлю Вовку: «Жди, я верну!» 
 І в попівство просто дру. 
 Піп був власне у покою: 
 В пообідньому настрою 
 Люльку, ходячи, курив. 
 У вікно я заглядаю, 
 Лапою шкряб-шкряб, благаю, 
 Щоб вікно він створив. 
 Піп поглянув, підбігає… 
 «Лис у вікна заглядає! 
 Гей, ловіть його! Біжіть!» 
 Я й незчувся, а за мною 
 Слуги, служниці юрбою,- 
 От я духом через пліт. 
 Крик за мною, як в гамарні… 
 А я просто до спіжарні 
 Та й сховався під поміст. 
 Тут погоня надлітає: 
 «Де він? Де той Лис? - питає.- 
 Показав нам тільки хвіст!» 
 Втім зирнули, а з віконця 
 Вовк Неситий проти сонця 
 Визирає! «А, ти тут? 
 Ой, нещасная головка! 
 Таж се Вовк! А бийте ж Вовка! 
 Тут йому зробіть капут!» 
 Вовк їх там не дожидався, 
 А в спіжарню заховався, 
 При саміських дверях став. 
 От вони як створили, 
 То Неситий скік в тій хвили - 
 З сеї шпарки скористав. 
 Та дістав там з дивовижі 
 Скілька буків через крижі, 
 Так що ледве в ліс доліз, 
 І про справу сю немилу 
 Заразісінько Бурмилу 
 Він на мене скаргу вніс. 
 Хоч сам винен за лакомство, 
 А на мене віроломство, 
 Злобу й зраду наклепав. 
 Ну, а, думаєш, Медвідь 
 Розібрав усе як слід, 
 По закону поступав? 
 Де тобі? Суддя той ласий, 
 Як дізнався про ковбаси, 
 Що я з трудом розстарав, 
 Як ревне на мене туго: 
 «Зараз все віддай, злодюго! 
 Будеш ти ковбаси крав?» 
 «Ти й віддав?» - Бабай питає. 
 «Що ж було робить, Бабає? 
 Адже ж хтів відтяти хвіст! 
 Та щоб всі віддать - а дзуськи! 
 Штири дав йому тонюські, 
 А собі лишив ще шість. 
 От Медвідь так судить справу: 
 «За побої, за неславу, 
 Вовче, маєш ковбасу! 
 Решту я з'їм. Ти ж, Микито, 
 Рад будь, що тебе не бито! 
 Марш, бо кості рознесу!» 
 Так-то нас судив Бурмило! 
 Гірко се мене вшпилило! 
 Я присяг на царський хвіст: 
 «Як його дістану в руки, 
 То за всі ті подлі штуки 
 Він тяженько відповість». 
 Надоспіла і вечеря; 
 З пір'ям пряжена тетеря - 
 Всім досить її було. 
 Як гарненько поживились, 
 Де про що розговорились 
 Та й пішли собі в стебло. 
 А як рано повставали, 
 То гарненько поснідали: 
 Їли сало з часником, 
 Потім гусячу потравку, 
 Закусили ж сю приправку 
 Ще копченим судаком. 
 Отоді Микита вбрався 
 До дороги й так прощався 
 З господинею й дітьми: 
 «Люба жінко, будь здорова! 
 Час іти мені до Львова, 
 Тож ключі усі прийми! 
 Наглядай як слід в коморі, 
 Бо ті миші красти скорі,- 
 А про мене не журись! 
 Хоч тепер на нас цар лютий, 
 Але легко може бути, 
 Що всміхнеться ще колись. 
 А ви, дітки, не пустуйте, 
 Поза домом не гарцюйте, 
 Мамі збитків не творіть! 
 Глянь-но, стрику, що за звірик 
 Отой Міцько! Хто повірить, 
 Що йому ще тільки рік!» 
 І дітей поцілувавши, 
 Жінці в вухо пошептавши, 
 Що там ще сказати мав, 
 Лис Микита, мов у гості, 
 В Львів, назустріч царській злости 
 Враз з Бабаєм почвалав.
 
                            Перейти на страницу: 
                                                    
  
                        
                            Изменить размер шрифта: