А листя падають.... Страница 1
ВАЛЕНТИН КУДРИЦЬКИЙ
А ЛИСТЯ ПАДАЮТЬ...
Лірика, Гумор, Сатира
2009р.
ПОЛЕ
Ой, як вийду я ранком на поле
І подивлюсь як шумують поля,
Поле моє! Життєрадісне поле,
Ти ніби казка моя чарівна.
Стану я тут, де жита грають хвильками
Й сам я неначе не свій,
Як мені хороше тут під тополями -
В ніжній красі весняній.
Хочеться враз свої груди юначії
Китом морським підійнять,
І салдафонів, що з бомбами граються
Подихом в пил розім'ять.
Щоб пам'ятали й не забували -
Поле для того, щоб жить!
А не для того, щоб нас убивали,
Й нашою кров'ю це поле кропить.
Ой, як вийду я ранком на поле
І подивлюсь як гуляє весна,
Поле моє, життєрадісне поле,
Ти ніби пісня моя чарівна..
20.10.1953 р.
СТОЮ НАД ВСЕСВІТОМ
Хвиля життя приходить і уходить,
За нею інша набіга,
І так усі мільярди років
Із небуття у небуття.
Треба ж було Творцю на небі
Установить таке реле,
Що кожен рік міняє зими
І осінь, що дощами льє.
А я стою над цим всім світом
Десь в невідомім пункті 'А'.
Й вдивляюсь в невідомі далі
Й шукаю відповідь, хто я?
Певно, у цім незнанім світі -
Де ні початку, ні кінця,
Нічого я не розумію,
Звідки прийшла душа моя?
Звідки прийшла, куди полине -
Коли промчать літа мої,
Невже і справді світ безмежний? -
Це не вкладається в мені.
І як могло з'явитись слово,
Як ще і людства не було?
Як слово це було з нічого,
То хто ж придумать міг його?
І звідки те їх розмаїття,
Звідки ті мінуси й плюси?
Звідки вони? Мовчать століття.
Одні загадки та ікси.
Чому таке їх розмаїття
І стільки в світі різних мов,
А може їх, простіть за дерзість,
Не Бог придумав а - любов?
Нащо Йому, пробачте люди,
Знать було в світі стільки мов,
Як не було з ким говорити
І світ не відав про любов?
20.8.2001 р.
РОЗМОВЛЯЮ З КОСМОСОМ
В голові, ніби, в морі - прибій,
Що от-от, як фугас розірветься.
Скільки задумів, мрій і надій,
І не знаю, де все це береться?
А думки прибувають, летять,
Мов метелики втягнуті грою,
Що не знаєш, що з ними робить,
І немає від дум тих відбою.
Ніби з Космосом я на зв'язку,
Й хтось ввімкнув у мій мозок комп'ютер,
Щоб ту мудрість з їх вуст записав
І її передав я всю людям.
6.6.2005 р.
МОЯ ГОРДІСТЬ
Я не женусь за славою поета,
Бо слави в мене й так хоч відбавляй.
І хоч сьогодні вже не та Планета,
І вже не той, що був раніше край,
Але за честь, за віру, і за волю
Я прославляв і буду прославлять,
Бо я одну з народом маю долю,
І це уже від мене не віднять.
Слава моя на кожному масиві,
В будинках тих - які побудував.
І я горжусь собою і щасливий,
Що все тепло, що мав - я людям передав.
18.10. 1968 р.
ЩОБ ЛЮДИ РАДІЛИ
Це вже не той Ірпінь, що був,
Де ми колись гриби збирали,
Де ми ганяли голубів,
І на дівчаток поглядали.
Сьогодні тут кругом асфальт,
Будинки - красені, як стріли.
Що замість нас, мов, стали в ряд,
Щоб наші правнуки раділи.
11.9.2006 р.
Я ВАС ЛЮБЛЮ, ЛЮДИ!
Манить музика в молодість змістом.
Іду, зачепившись очима за ніжність.
Ніби наречене моє місто.
А над містом панує - Вічність.
Люди! Я люблю вас, чуєте?
Серце моє з музики - чисте.
Тільки ви мене зачаруєте!
А на землю падає листя,
Ніби біль з мого серця.
Люди! Я люблю вас, чуєте,
То ж навіщо ще й далі чаруєте?
1.10.1969 р.
БЛАЖЕННА МИТЬ
Душа шукає і вирує,
Душа шукає і кричить,
Можливо хтось її почує
І принесе блаженну мить!
Бо так вона благає щастя,
Що всіх, при всіх би обійняв,
Зірвав би всі волошки в житі
І їх закоханим роздав.
15.9.1969 р.
КАБЛУЧКИ
Стань, дівчино, зупинися,
Дай, на тебе подивлюсь!
І до тебе, як троянди -
Хоч злегенька доторкнусь.
Зупинись, поглянь на небо,
Де таке ти ще знайдеш?
Може все - таки до мене
На хвилинки три зайдеш?
Хочу глянуть на ті чари,
Чим прохожих ти печеш,
Що не можуть всидіть в хаті -
Як по вулиці ідеш?
6.5.1969 р.
ОХОРОНЕЦЬ ТАЄМНИЦЬ
Вже моя голова посивіла,
Як веселий холодний димок,
А душа, ніби, помолоділа,
Як притрушений снігом садок.
І не віриться зовсім, що скоро -
Вже і правнук піде в перший клас,
Тільки жаль, що в його товаристві
Вже не буде ніколи більш нас.
І вони як і ми колись, люба,
Підуть в гори розваги шукать,
Й може сядуть під тим самим дубом,
Де колись ми любили гулять.
І піде, як і в нас все по кругу:
Поцілунки, і сльози, і сміх,
Будуть нові і нові подруги,
Боже мій! Скільки буде ще їх!
І піде як і в нас - все по кругу,
Таємниці дуб вміє тримать,
А тому я вважаю, що дубу
Можуть всі, як собі довірять.
А тому я б хотів через дуба
Всім онукам привіт передать.
29.4.2003 р.
ТІЛЬКИ МИТЬ
Із тобою пройтись - що в раю побувати,
І подихати запахом квітів і трав,
Із тобою побуть - це ту силу пізнати -
Про яку чули всі, але мало хто знав.
Із тобою побути - це полями дихнути,
Це почути пісні солов'я і дібров;
Із тобою побути - це щастям дихнути
Тим, яке в нас в житті називають - любов.
Чи багато нам треба?- не знаю, не знаю,
Але впевнений я - що лише всього мить,
А тому я життя зможу тій лиш довірить,
Що мені зможе миті ті вічно творить...
24.4.1990 р.
ПОЛЬОВА ЦАРІВНА
Йду по вулиці й зриваю,
Мов суниці із грядок -
Ніжні посмішки дівочі
І кладу в вірша рядок.
Так по слову, по другому
І дивись, уже - сонет,
І нехай тоді хто скаже,
Що Кудрицький не поет.
Щось не можу зупинитись,
Мов прорвались небеса,
Я пишу а ті диктують,
Це ж хіба не чудеса?
Кожна жіночка - суничка,
Кожна дівчина - бузок,
І їх світлі білі личка -
То вінець усіх казок.
Де не глянь - там Веселини,
Там - царівни польові,
А мені оті Галинки -
То поезії нові.
Поки я збирав у кошик
Ті сунички й квіточки -
Прилетіли дві синички
І закінчили рядки.
А коли наповнив кошик
Я по вінця до кінця,
То приніс його додому
І подякував Творця.
14.4.2003 р.
КВІТКОВЕ ПОЛЕ
Життя - це поле квіточок,
А я у полі тім - жучок,
Який весь день по квітах лазить
Через тини і перелази.
Бо квіточки, коли цвітуть -
Вони жучка до себе ждуть -
Хоч через пні, чи перелази,
Аби прийшов, аби полазив...
26.9.2003 р.
КРИНИЧЕНЬКА
Ну ж у дівчини і стан!-
Глянеш, небо рушиться,
Й, ніби грізний океан
Вся душа ворушиться.
Що голівонька, що ніс,
Що вже біле личенько!-
Видно, Бог її створив,
Як в степу криниченьку.
Хто не їде, хто не йде -
Той в степу зупиниться,
Бо усім, як і мені
Хочеться напитися.
От так очі, от так стан,
Ой, рятуйте людоньки!
Ой, як хочеться схопить
Те дівча за грудоньки.
Боже милий! Боже мій!
Що зі мною твориться?
Все б я випив з тих... криниць
Страх, як пити хочеться...
5.9.1997 р.
БІЛЯ РІКИ
Сохнуть і дерева,
Сохне і трава.
День від дня все меншає,
Мерзне голова.
Крутить у суглобах,
Біль в моїй душі,
Вже й писать не хочеться
Про любов вірші.
Хочеться упасти
Десь біля ріки
І дивитись в небо
Як пливуть віки.
26.5.1997 р.
РУСАЛКА
Колись, як був я ще малий -
Мати русалками лякали,
Щоб в ліс, і в жито не ходив,
Аби ті не залоскотали.
Але, коли я вже підріс -
Рішив піти як смеркне в жито,
Та так - аби ніхто не знав,
І щоб було все шито-скрито.
Проте, я скільки не ходив,-
Ніде русалки не знаходив,
Поки рішився і пішов
Я на ставок - на тихі води.
Бо, там у лузі, у ставку
Говорять теж жили патлаті,
І як темніло надворі
Гасали, мов коти по хаті.
І хоч боявсь їх - все ж пішов,
Бо я і справді вірив в казку,
І там побачив я в ставку
Кого б подумали ви? - Машку.
Не знав, радіти чи втікать,
Ну ж не стоять, узявшись в боки,
Але рішив я зачекать,
Бо щось мене тримало поки.
Вийшла красуня із води
Струнка, оголена, патлата
Й мені кивнула: йди сюди!
І тут же стала лоскотати.
Тоді і матір я згадав,
Яка мене попереджала,
Та сила, певно, неземна
Біля русалки задержала.
І, переборюючи страх,
Я, звісно, дамі підкорився...
Й на неземну її красу
Неначе вкопаний дивився.
А через місяць, може два -
На тій русалці я женився...
6.11.1980 р.
ЗАГЛЯДАЮ В НЕБО Я
Заглядаю в небо я
Як в природи душу,
Боже, скільки ніжності
В золоті дібров!
Хто ж це чудо витворив?
Хто ж це чудо витончив?
Люди кажуть - Сонечко,
Я кажу - любов.
Боже, що то твориться
У житті моєму,
Боже, що то твориться
У душі моїй?
Як же серцю хочеться,
Щоб співала горличка,
Тільки де гарантія,
Що потрібний їй?
Ще в селі на вигоні
Не співали жайвори,
А в гаю за річкою
Не шушукав гай,
То ж чому чужі жінки -
Всі, неначе, квіточки,
Хоч бери до рани
Кожну прикладай.
Заглядаю в небо я,
Як в дівочу душу,
Боже, скільки ніжності
В сутінках дібров!
Хто ж це чудо витворив?
Хто ж це чудо витончив?
Люди кажуть - Сонечко,
Я кажу - любов.
11.11.2001 р.
ГОРОБЦІ І СВІТАНОК
Люблю світанок й дні воскресні,
Що заворожують мій зір,
І як в садку цвітуть черешні,
І тишу, що крадеться з гір.
Люблю я день, який сповзає
В ранковім дремі з хмарок в ліс,
І на берізки поглядає,
Як я на шовк коханих кіс.
Люблю світанок. Як над лісом -
Димить злегесенька туман,
І горобців, що сплять всю нічку,
Щоб ранком день принести нам.
24.4.2000 р.
ПЕРШІЙ КОРОЛЕВІ
Згадав про Місяць над горою,
Про ті чудові світлі дні,
Як познайомились з тобою
Колись на пляжі в Ірпіні.
Як я тремтячими руками
Вперше твоїх торкнувсь колін,
Й мені здалось, що надімною,
Ніби, роздавсь небесний дзвін.
А ти у Місячній короні
Серед туману і роси
Сказала там, де паслись коні:
-Усе що хочеш - все проси.
А я незнав, про що йшла мова,
Чого ж і ще було просить -
Як нічка й так така чудова,
І річка поруч нас біжить.
Пройшло уже багато років,
Скільки відбулося подій! -
А ти ще й досі в тій короні
Стоїш у пам'яті моїй.
30.10.2000 р.
МІДНА КОПІЙКА
Не пройде і сто літ як і ми всі помрем,
Як над нами насиплють кургани,
І ніхто на той світ не візьме свій гарем
Як колись фараони й султани.
А якщо ти нікого в житті не любив,
Не кохав, не робив людям радість -
Будеш сам на тім світі, як бовдур лежать,
Обійдуть тебе Валі і Каті.
І забудуть про тебе і мертві й живі,
Ну кому така радість потрібна,
Що життя прожила й ні людям, ні собі,
Як копійка на смітнику мідна?
То ж кому такі принци потрібні, скажіть,
Що крім сну ті нічого не знали?
А тому, хто живий, я вам раджу - любіть,
Щоб про вас добрим словом згадали.
Тих, хто щастя творив, тих хто ніжив, любив -
Тих в житті не судили й не судять...
Бо якщо ти любив - значить щастя творив,
Значить ти щось робив добре людям.
То ж кохайтесь, любіть, не жалійте вогню,
Не жалійте коханим цілунків!
Бо у тому вогні, що в душі аж на дні -
Тільки там і шукай порятунку.
19.6.1997 р.
ДУРМАН
Ще і сьогодні перепілки
Всю ніч співають за селом,
Неначе грають на сопілці,
Мов серце крають перед сном.
Я пам'ятаю, як в дитинстві
У росах зіроньки шукав,
І як незграбно, і невміло
Тебе в гаю поцілував.
І з того часу, як не дивно,
З'явилась Муза і тоді -
Стало все ніжним і рожевим,
І зорі стали голубі.
А ми під небом вальс кружляли
На лузі з гордим буркуном,
А поле, ніби, нас навмисно
Поїло ніжним дурманом.
О, як би я хотів сьогодні
Напитись того дурману,
Щоб в дурня знов перетвориться
Й віддчуть ту силу чарівну.
Відчуть ту ніжність й насолоду
І того дотику тепло,
Яке мене ось стільки років
Манило, мучило й пекло.
Бо, як колись в тобі відразу
Відчув всі радощі життя,
І знов в мені, як того часу -
Проснулись перші почуття.
Бо перше - то завжди є перше,
Його ні з чим не порівнять,
О, якби я хотів сьогодні
Тебе, як вперше обійнять.
1.1.1983 р.
В ПЕРЕХОДІ
Стоїть в переході мордатий мосьє
Й за десять карбованців секс продає.
Дивлюсь на ту наглу вгодовану пику
І так мені хочеться пику потикать.
А та посміхається й каже мені:
-Читав в Одісеї про вірність, чи ні?
Так в того ото чоловіка-плавця
Була Пенелопа, як жіночка ця.
Літ двадцять, аж поки він плавав морями -
Сиділа і ждала його вечорами.
А цій же красуні немає ціни,
Повісь її в спальні, прибий до стіни,
І можете плавать хоч сто літ від хати,
І певними буть - що вона вам не зрадить.
15.12.1989 р.
НЕ ЗНАЮ
Коли надворі веснами шумить
І Місяць посміхається лукаво,
Ну як тебе, кохана, покорить,
Щоб хоч на ніч на тебе мати право?
Горять зірки, вигукують поля,
І десь над нами Янгели літають,
Якби ти знала, як я хочу жить!
Та як тобі сказать про це - не знаю.
Ось скоро нічка в вічність відійде,
І Місяць зорі спать позаганяє,
А серце так і проситься любить,
Та як тобі сказать про це - не знаю.
2.2.1989 р.
ЯКЩО ЖІНКА КОХАЄ
Жінка, яка вас дуже любить -
До всіх не стане скалить зуби.
Але, коли і скалить зуби,
Це ще не значить - що вас любить.
22.5.2004 р.
ЗЕМЛЕТРУСИ
Ми вільні тільки у коханні,
Якщо в своєму курені,
Де на все поле, на все небо
Нема ні жодної душі.
Коли тебе думки не мучать,
Як дачу, дім побудувать,
Коли спокійні наші душі
І дітки наші не кричать.
А ті всі палаци й хороми -
То наше горе і наш біль,
Тому й існують землетруси,
Щоб мали ще і іншу ціль.
9.1.2000 р.
ЖІНКИ І СВІТ
Скільки жінок у нашім світі -
Стільки й зірок,
Які від себе не пускають
А ні на крок.
Які для того Богом дані -
Щоб чарувать,
Які для того в нашім світі -
Щоб їх кохать.
4.10. 2001 р.
ХОДИТЬ СЛОВО
Чомусь на серці як ніколи:
І сум й журба, і чорний біль.
То, ніби, щось під боки коле,
То десь відкладується сіль.
То щось трясе тебе , то мучить,
То ти - герой, то - боягуз.
А по болоту ходить слово
З чарівним змістом - чорногуз.
10.6.2001 р.
ЗОРЯ МОЯ
Зоря моя! Весна кохання,
Скарбниця чарів і дібров,
Візьми собі мої страждання,
Мені ж віддай свою любов.
Нехай тобі рум'янить личко,
Завжди бадьорить, сипле жар,
Дає натхнення молодички,
Щоб в серці був завжди пожар.
7.1 1983 р.
КРАСА
Колись я думав що роса -
То просто місячна краса.
Та тільки Сонце з гір упало,
Як всю красу, немов, злизало.
Сидять сороки на стовпі.
Сижу і думаю собі:
Була роса - була краса,
Нема роси - нема краси.
То що ж воно таке краса
Й куди дівається вона?
І диву сам собі даюсь,
За чим же я тоді женусь?
Невже щось сталось з головою,
Що я біжу за пустотою?
А завтра знов дивлюсь - роса...
Ну це хіба не чудеса?
І так мільярди літ підряд
Себе ми будем повторять,
Аби ніколи нам з тобою
Не втратить іскорки живої.
Не втратить ту красу небес,
Що творять з Господом прогрес,
Щоб ми завжди за нею гнались
Й ніколи не розчарувались.
10.4.2003 р.
БАРАН
Крутить ноги, тягне спину,
А думок ще, як гора.
Чи то вже гаплик підкрався,
Чи прийшла лиха пора?
Чи то просто я занудивсь
По весні і по Дніпру?
Бо як день - все більше й більше
Те й роблю, що хрест свій пру.
І немає тому краю,
І кінця немає,
Як одну роботу зроблю,
Інша вже чекає.
Ну а скільки не зробив ще!
Й головне: не докохав,
А вже чую мчить з косою
Чорна відьма через став.
Став, стою, себе питаю:
-Чи не дурень ти, Вальок?
Подивись на наш Хрещатик -
Скільки вхожених дівок!!!
Щоб оту красу всю божу
Помінять на кліточки,
Про який ти розум мовиш,
Ніби житимеш віки?
Плюнь на всіх тих бджіл та дачу
І піди у ресторан,
І тоді ти сам побачиш -
Хто ж ти є, як не баран!
Чи задумувавсь ти, брате,
Як збираєшся ти жить,
Як до тебе з бородою
Чорний вечір прибіжить?
То ж кидай ти цю роботу,
Той гараж і цей сарай -
І шуруй мерщій до Ялти
В край, де дійсно - Божий рай.
Де розгулюють мадони -
Справжні феї чарівні,
Де тобі такі ніколи
Не присняться і в ві сні.
22.5.2001 р.
А ЛІС ШУМИТЬ
Лежу. Не спиться.
А поруч зорі шепотять,
Немов патлаті молодиці.
І захотілося мені
До їх добратися спідниці.
Приліг. Схопив одну й мовчу.
Вона мовчить.
І, мов, від радощів кричу,
А ліс шумить. А ліс шумить.
А Місяць з хмарами кружляє.
-Скажи мені, чи любиш ти?-
А та мовчить і поглядає.
І знов мовчить. І знов один.
Не знаю, де себе подіти?
А ніч, як рік. А ніч, як рік! -
Коли ж почне вже сутеніти?
17.9.1997 р.
ПРО ВІЧНІСТЬ
Те що буде - не знаю й не знає ніхто.
Що було - те уже не вернеться.
А тому, потримай, якщо можеш пальто,
Бо душа в світ фантастики рветься.
Я в майбутньому весь.
Позаду - моя тінь.
Але що без минулого вічність?
Особливо, коли вже на пенсії ти
Й на душі, як на морі, у січні.
То ж , живіть не тужіть, ніби Місяць в хмарках,
Що як діжка розпечена котиться,
І безмежне минуле тягне в майбуття,
Без якого ніхто не обходиться.
То ж нехай оту мить, той відрізок всіх мук
Те, що люди життям називають,
Хай у пам'яті там він для тих збереже
Хто ще любить і щастя бажає.
4.6.1997 р.
КОЛИ ЦВІТЕ І ШУМИТЬ
І так я, люди добрі,
Уже - пенсіонер,
А, ніби ще десь вчора
Ходив, як піонер.
Здається, що ще вчора
Я бігав без штанців,
Сьогодні ж, як непотріб
Списали до старців.
І звідки, вибачайте,
Ті роки узялись?
Що, ніби в іншу робу
Літа перевдяглись.
Кому тепер жалітись,
Кому, скажіть, кому?
До Господа далеко,
Та й ніколи йому.
А мужикам порада:
Як ліс цвіте й шумить -
Любіть жінок, кохайте їх!
Їх є за що любить!...
17.5.1997 р.
ЩОБ БУТЬ В РАЮ
Поки тобі відкриє небо
Навіки божу благодать, -
Тобі на "скрипочці" прийдеться
Ще довго й довго, брате, грать.
А тому, хто у рай з вас мріє -
Мусить одне запам'ятать:
Що зроду вам не бачить раю,
Якщо не будете кохать.
Отож, молись ти чи хрестись,
Хоч в бубон днями вибивай!
Але, якщо ні з ким...ні разу,-
Навіть не мрій попасти в рай?
5.3.1997 р.
КОЛИ СЕРЦЕ ТІКАЄ
Як смерть іде - бере в кільце,
Немов, вовки невинну жертву,
Й куди ти , брате, не поткнись -
Вона придумає як зжерти.
Бо той, хто виробив ресурс,
Й не так вже тікать стало серце,
То так і знай, прийшла пора...
Але про це ти думай з перцем.
10.11.2001 р.
ЩОБ ПОЗБУТИСЬ МУК
Знаю я, що відцвітають
Вже мої літа, як цвіт,
Жаль, звичайно, залишати
Цей казковий божий світ.
Бо як гляну в даль небесну -
На ліси, що в далені,
Жаль, прощатись безсумнівно
З цею казкою мені.
Але, що робити маю? -
Тут вже воля не моя.
Видно, Бог не хоче бачить
Більше мук моїх щодня.
27.5.2004 р.
ЙДЕ ЖИТТЯ
Проходять століття, тисячоліття -
Йде життя.
Давно я досяг повноліття,
А й досі, немов, дитя.
Не можу напитись красою,
І наспіватись пісень,
А десь за рікою, я знаю,
Уже догоряє день.
А жити так хочеться, хочеться...
Який же ти світ чарівний!
А листя по полю котяться -
В світ новий.
28.5.1969 р.
ДІАЛОГ З ГОСПОДОМ
Ти в мені, мій Боже, знаю!
То ж до тебе і звертаюсь:
-Ізціли мене, дай силу,
Поможи наставить милу!
Ну а Бог мені з гори:
-Все, що просиш, - сам бери.
Бо все те, що ти просив,-
Я давно тобі зробив.
Хочеш жінку мать, як диню?-
Збий їй гонор і гординю,
Бо гординя, блуд утіх,
То в житті - найбільший гріх.
Бог все бачить і все знає,
Навіть, й те, чого немає.
То ж дурити не старайся,
А як грішиш? - то хоч кайся,
Бо для тих, хто дурить Бога -
То для їх одна дорога.
А коханку, щоб кохала,
То цілуй, щоб аж стогнала.
Боже милий! О, Ісусе!
Ти взірець мій, очі, вуші.
Ти - моя любов, мій - світ,
Подаруй, ти стільки літ,
Щоб все те, що написав,
Я народу передав.
-Добре!- Бог сказав,- живи!
Й так як пишеш, так й пиши...
Потім трохи помовчав,
І мені він знак подав:
-Хочеш мати душу вічну?-
То її залиш у віршах.
А коли тебе забрать?-
Це мені самому знать.
8.1.1997 р.
ВТІКАЮ ВІД СТАРОСТІ
Мені давно вже місцем поступаються,
І, навіть, літні вже звертаються на "ви",
А я люблю, як феї посміхаються,
І як до мене шепчуть явори.
Люблю бродить по горах, і по лісі,
Слухать пісні дубочків і беріз,
Люблю, коли в мій дім приходить літо
Із золотистим блиском світлих кіс.
Люблю, коли в садку щебечуть птахи,
І весело шепочуться гаї,
І як в садку весь день гудуть комахи,
І вчать діток співати солов'ї.
Люблю, коли гуляє в лісі вітер
І всі листочки весело тремтять,
І як танцюють із вітрами віти
Й всю ніч до ранку з полем шепотять.
І вірити не хочеться у старість,
/Нехай би їй Гаврило під ребро!/
Тому й хожу гуляти на Хрещатик,
Тому й хожу гуляти на Дніпро.
Із неба зорі визирають,
Зацвів на березі будяк.
Мене вже дідом називають,
А я незчувсь, коли і як?
3.5.2000 р.
НАШЕ ЛІТО
Я по твоїх іду слідах,
Вдихаю запахи жасміну,
О, як би я хотів зустріть
Хоч раз і ще ту горду Ніну.
Бо з того часу як зустрів
Її очей веселі квіти -
Вони нагадують мені
Весь час про наше тепле літо.
Я по її іду сліду,
Вдихаю запахи кохання,
І я упевнений чомусь,
Що то ідуть мої бажання.
8.6.2000 р.
МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ
Знаю, що кохати може тільки мати,
І не чоловіка, а - своє дитя;
Може доглядати і ночей не спати
Скільки буде жити - все своє життя.
А як та дитина виросте в велику -
Мати вже не треба, сам бо он який!
І зустріне іншу - дівчину, а матір
Вже якщо й згадає - глузд з того малий?
Ночі ви безсонні, ночі материнські,
Колискову мати й досі ще співа,
А вже, мабуть, восьмий їй пішов десяток
І зовсім в матусі сива голова.
Ой, ти, син - синочок, ти моя дитина,
Молодість гарячу, все своє життя,
Щоб ти був щасливий, щоб ти був здоровий
Все я, все що мала - я тобі дала.
Ночі ви безсонні, ночі материнські.
Колискову мати й досі ще співа,
І горить каганчик посеред кімнати
А вісток від сина - все нема й нема.
І, нарешті, свято: дякувать за звістку,
Син привіз із міста внуків і невістку
І сказав матусі:
-Ось, щоб не скучала...
Ну а нам, будь - ласка, дай торбинку сала.
Коротко і ясно, і поклав підкову,
Й знову у хатині чути колискову.
Може випадково це хтось прочитає,
Пам'ятайте: мати вас завжди чекає.
Може стане соромно і замучать свідки,
Адже і в самого підростають дітки.
20.10.1961 р.
МОЄ СОНЕЧКО
Відчуваю я, горю трапиться,
Бо тремтить душа, з рук все валиться,
Бо вона іде і впирається,
І додому йти не збирається.
А у нас росте Алька - донечка
Ніби квіточка, ніби - Сонечко.
Я на неї дивлюсь: думи - римою,
Та тебе, не надійсь, не затримаю,
Поки зорі в гаях розважаються
Й поки всі жіночки нагуляються.
Думаєш, не хочу я відпочивати
Й десь піти-поїхать, щоб позагоряти,
Думаєш, не зміг би так як ти гасати,
І весь день на Сонце ноги задирати?
Міг би! Навіть, краще, та не в тім причина,
Бо у нас маленька є уже дитина,
І вона як тільки очі відкриває -
То відразу мамку поглядом шукає.
14.6.1968 р.
ДЕ СИНИ?
Повилітали пташенята
Із материнського гнізда,
І залишилась бідна мати,
Ніби сиріточка - одна.
І будуть довго мамі снитись
Безсонні ночі, трудні дні,
Як над дитинкою схилившись,
Співала їм свої пісні.
Згадає дні, як під дверима
Стогнала фуга зимова,
І як вона діток від неї
Оберігала як могла.
І виганяла холод з хати -
Аби дитинку зберегти.
А зараз в хаті ходить мати
Одна - одна. А де сини?
5.11.1987 р.
ЗАЯЧИЙ ХЛІБ
/ Батьку /
Чомусь, як справжній вартовий,
Як мій єдиний охоронець,
У пам'яті моїй завжди
Живе мій батько - комсомолець.
Я пам'ятаю, ніч надворі,
Сердитий вітер завива,
А батько, що піднявсь о п'ятій,
Коня - Монгола напива.
Перехрестився, помолився,
Й чайку попивши з молоком,-
Він тут же ніби розчинився
В тій темноті, що за селом.
Вставав мій батько дуже рано
Будь то мороз, чи йдуть дощі
Й пірнав у ніч з конем - Монголом,
У заметілі снігові.
І так щодня, і так роками,
А як додому приїзджав,-
Привозив нам від зайця хліба,
/Так він принаймі нам казав./
І хліб той був смачніший меду -
За вуха нас не відірвать,
І щоб не той хліб, запевняю -
Ми б не змогли й буквар піднять.
І ми всі вірили у зайця
Й чекали хліба кожну ніч,
Поки дасть батько по окрайцю,
І знов залазили на піч.
Отак ми, друзі, й виживали,
Літа все йшли і ми росли,
Але людей не грабували
Так як сьогодняшні "орли".
Сьогодні вже і сам не сплю я,
Надворі фуга завива,
І чую вічно голос батька,
Ну як, синок, твої діла?
В самого мене вже сім'я,
І так старого жалко стало,
Коли з колиски в пізній час
Своє дитятко закричало.
Пишу рядки, а в серці кров,
А на очах нестримні сльози,
Колючий вітер у лице
Стьобає, ніби мерзлі лози.
Життя - життя, як океан
Шумує, вихрить, завиває,
І в цьому хаосі буття
Я батька згадую буває.
О, спи дитя! Адже твій сон
Сьогодні я оберігаю,
Можливо й ти колись, синок,
Мене старенького - згадаєш?
9.2.1964 р.
НАЗНАЧЕНА БОГОМ
/ Матері /
З тих пір як залишив я батьківську хату
То згадував вічно про батька і матір.
І зараз, як Сонце всміхнеться раненько:
Здається, що то мій старий і старенька.
Й відразу стає на душі спокійніше,
Бо, хто ж від батьків більш на світі рідніший?
Багато я посмішок бачив на світі,
Та ось і свої підростають вже діти,
Та посмішка наших батьків незрівнянна:
Вона і сувора, і добра й бажанна,
Бо батько і мати ніколи не зрадять,
Вони і порадять, вони і розрадять,
І хай би хоч що вони вам говорили,
Але пам'ятайте: вони вас любили.
Які ж ми бували жорстокі і вперті -
Та мати за кожного
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: